МИКОЛА ПАВЛОВ. ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТУ З НАГОДИ ЮВІЛЕЮ
Сьогодні 70 років виповнюється одному з найбільш ефективних тренерів вітчизняного футболу. Про життя та футбольну спадщину Миколи Павлова – у матеріалі Sport Arena.
У футболі, як у житті, є творці, а є руйнівники.
Микола Павлов справедливо гордиться, що після нього в більшості клубів стало краще не лише з очками і турнірними результатами, а й із інфраструктурою, атмосферою в роздягальні, ставленням не лише до провідних і заслужених, а й до скромних трударів футболу.
Тому що не може він інакше, не так його виховали в робітничій родині на Дарниці, звідки в великий футбол Коля виходив незвичайною дорогою. В Динамо невисокого, чіпкого хлопчинку не взяли, але вихованець скромної ДЮСШ Схід приглянувся тренерам команди майстрів СКА (Київ), а коли армійську команду раптово розформували, перевівши в Чернігів, юнак відважився на серйозний крок у кар’єрі й поїхав вчорашнім школярем із рідного дому в Білорусь.
Будучи найбільш юним у команді Спартак (Брест), пробився в її основу. Відслужив у СКА Мінськ. Отримав запрошення в Вищу лігу чемпіонату СРСР — прекрасно виступав за Крила Рад (Куйбишев), прославився холоднокровністю, самовідданістю на полі, універсалізмом. За чотири сезони в цій команді, не будучи гравцем видатних талантів або антропометрії, змусив про себе заговорити весь радянський футбол.
І от Динамо (Мінськ), у якого перед очима Павлов грав у Бресті, виграло немало конкуренцію й запросило до себе вихованця українського футболу. Видно було, що створюється там хороша команда — але так вийшло, що Павлов заради здоров’я рідних покинув Динамо якраз перед його сенсаційним чемпіонством…
Поїхав в Одесу, де кращий клімат, хоча тодішній Чорноморець у футбольному плані поступався як його попередній, так і наступній команді. Тим не менш, отримав неймовірні знайомства та друзів на все життя. І коли переходив у Дніпро, в Одесі з ним прощалися як із рідним, це рідко буває…
Дніпро — остання команда Павлова, з якою він став чемпіоном СРСР і дослужився до звання капітана. В поважному футбольному віці заслужив виклик у збірну СРСР, і уявіть собі — відразу ж у матчі проти грізної Федеративної республіки Німеччини зазнав тяжкої травми. Знаменитий Руді Феллер, по суті, зіпсував кар’єру досвідченому футболісту. Павлов дового лікувався, і уявіть собі, як прийняв його колектив — коли востаннє Микола виходив на поле, матч призупинили… На кону були медалі та звання найкращого бомбардира чемпіонату СРСР, тому данина мужності та товариськості свого одноклубника ще й була гарною спортивною хитрістю, щоб затягнути час:)
А між тим Павлов як правий і центральний захисник, півзахисник провів 235 матчів і забив 8 голів у чемпіонаті та Кубку СРСР. Як для гравця, який у 17 змушений був залишити рідне місто, пробиватися з самих низин і тяжкою працею добиватися всього, це блискучі результати.
Попрацювавши з такими фахівцями, як Прокопенко, Малофєєв, Жиздик і Ємець, Кучеревський, Микола Павлов твердо хотів стати тренером. Отримав освіту в Вищій школі тренерів, працював помічником головного в Дніпрі. Коли ж Кучеревського запросили в Туніс, Павлов ризикнув узяти на свої плечі відповідальність за таку непросту команду, як Дніпро. Вона вже активно втрачала зіркових ветеранів, олімпійських чемпіонів. Але молодь була цікавою. “Дитсадок Павлова”, як її прозвали, обігрував Динамо і за попереднім регламентом мав стати чемпіоном України, але все скандально переграв у ФФУ Банніков, отже, свої золоті медалі Павлов отримав уже… в Києві.
Раніше в Динамо перейшли його найталановитіші підопічні — в Дніпра просто грошей не було їх утримати, деякий час команда жила за кошти друзів Павлова, приватних спонсорів. З-перед носа в нього забирали талантів у Москву, Волгоград, навіть такі команди, яких раніше не було на карті. Що робити? Вслід за Михайленком, Беженаром, Похлєбаєвим, Максимовим Микола Павлов прибув у Динамо.
У нього встановилися чудові стосунки з колективом, у тому числі — молодими Шевченком і Ребровим, тож Микола Петрович став спершу начальником команди — типу тренером з навчально-виховної роботи та керівником мікроклімату. Але в Динамо тих часів стабільності не було, і після чергової відставки Павлов дав згоду рятувати ситуацію — прийняв команду в розпал сезону в важкій обстановці, після переможної серії зробив її чемпіоном.
Відтепер Павлов ставав єдиним фахівцем вітчизняного футболу, який зібрав повний медальний комплект чемпіонату України — золото, срібло та бронза. Авторитет його був настільки великим, що пропонували в управління збірну — вважаючи таку постановку питання несерйозною, а організаційну сторону — проблемною, він не погодився. Тому одного імені “Микола Павлов” не шукайте в списку головних тренерів національної команди, керував він нею спільно з Леонідом Ткаченком і Володимиром Мунтяном.
Хто б зі своєї волі пішов із Динамо, та ще й у 90-ті? Це ж вершина, мрія, недосяжна “дострокова високооплачувана пенсія”. Павлов пішов сам — шукав творчої роботи. З Таврією нажив таких проблем, що змушений був продати свою “волгу”, отриману за перемогу в чемпіонаті СРСР, щоб розплатитися по боргах клубу перед футболістами…
А Металург (Маріуполь) прийняв у момент, коли попередній головний тренер із групою братків побив і катував після матчу суддів і стояло питання — чи не зняти клуб взагалі з чемпіонату. Що зробив Павлов з маріупольцями, відомо — “відстійник” при ньому вийшов у єврокубки, перепідготував низку гравців, деякий час був претендентом на медалі.
Цікавилися Павловим кілька інших топ-клубів — ви б не повірили, які історії могли піти іншим шляхом, дай він згоду на те чи інше запрошення… А чого варті збірні — три національні команди кликали Павлова, але він відмовлявся незмінно — по-перше, вважав, що тренер у чужому мовному середовищі — шарлатан, а англійською чи французькою, необхідними в Африці чи Азії, сам не володів; по-друге, в глибині душі завжди вважав, що найцікавіше — це чемпіонат України.
В 1990-91 роках, коли навіть дехто із шанованих нині патріархів казав “куди нам від’єднуватися від СССР, чемпіонат України — передчасний і курдупельний”, головний тренер сімферопольської Таврії Микола Павлов публічно сказав: “А я — за чемпіонат України з футболу, тому що я амбітний тренер, і розумію, що свій власний незалежний чемпіонат відкриває перед моїми командами шлях у єврокубки, а перед гравцями — у збірну”. Уявіть собі, наскільки він був правим, цей тренер-державник, адже через якийсь рік Таврія — вже під керівництвом Заяєва — стала першим чемпіоном Незалежної України…
Великий успіх Павлова — виграш Кубка України з Ворсклою в 2009 році. Ще в тому чемпіонаті, де Шахтар і Динамо могли собі дозволити збірників Бразилії, Хорватії, Сербії, Чехії, Польщі. Де навіть у середняках зарплата досягала 30 тисяч доларів у місяць. Де обіграти в фіналі Шахтар довелося відразу після здобуттям ним єврокубка… Неймовірно!
Пізній період кар’єри Микола Павлов завершував у Іллічівці. Йому все зіпсувала війна. Підбиралося вольове покоління, але обстріли міста та недовіра колег-тренерів, які не захотіли їздити в Маріуполь, хоча через півроку без проблем почали туди навідуватися, призвели до розпаду колективу, який він так тяжко збирав. І зараз Павлов впевнений — якби не війна, той склад міг би прогриміти не менше, ніж його найкращі команди в кар’єрі…
Але нічого — чи не вперше в житті тренер-трудоголік зміг побути з родиною, подивитися, як ростуть внуки, написати книгу, насолодитися плодами своєї багаторічної роботи. Періодично йому надзвонювали, запрошуючи в той чи інший клуб, і відмовлялися вірити, коли Павлов говорив: “я з тренерською роботою закінчив”. Навіть президенти деяких клубів-учасників єврокубків відмовлялися зрозуміти, як можна відмовлятися приймати команду, що бореться за Лігу чемпіонів…
А Павлову вже було не цікаво. Побачивши високі стандарти роботи не лише гравців чи тренерів, а й президентів, спортивних директорів, він не хотів поступатися цим заради просто роботи як такої. Тож і справді закінчив тренерську кар’єру, але не перестав цікавитися футболом. Нині Павлов — президент Всеукраїнського об’єднання тренерів і член Виконкому УАФ.
І гордиться не стільки колишніми медалями чи зарплатним статусом, а своєю родиною та тим, що відразу 19 (!) гравців дебютували при ньому в національній збірній України — при жодному клубному тренері його часу не було більше! А загалом кілька десятків футболістів після виступів у Павлова зробили рішучий крок вперед у своїй кар’єрі. У багатьох клубах ще його продажі залишаються трансферними рекордами…
…Футболісти нам, можливо, не повірять, коли ми скажемо, що Павлов — добрий і чуйний чоловік. До них він був вимогливим і безкомпромісним. Але це саме від доброти: бо в кожному з них, кривоногих і безтолкових, бачив віддзеркалення себе — і оберігав їх від помилок і неправильних рішень. Добрий чоловік із Дарниці багатьом футбольним людям відіграв якнайкращу, вирішальну роль у житті. А це найкращий підсумок не руйнівника, а творця в футболі. Цифри, статистика, голи, трофеї — це лише наслідок системності та професіоналізму Павлова, який все життя демонстрував його сам і вимагав цього від тих, хто хотів працювати з ним.
Тому що тільки так проста людина досягає чудових результатів.
Артур Валерко, Sportarena.com; використані фото Олега Дубини
